Мы публикуем в нашей библиотеке книгу украинского униата Михаила Гаврилова:
Гаврилів, Михайло. Кожна людина – це перш за все історія. Автобіографія українського католицького священика в сучасній Україні. Рим: Українська Пресова Служба. 1987
Книга содержит ценные сведения о митр. Никодиме Ротове, как деятеле унии, в особой главе “Митрополит Никодим”:
Митр. Никодим Ротов
Як я вже говорив вище, о. Амвросій і Валерій Смірнов за переконаннями були католиками, але вважали, що на нинішній час і при сучасних обставинах можна і треба залишатися у Православній Церкві, що інакшого виходу немає. Такої думки, говорили, притримується і митрополит Никодим, з яким вони вирішили мене познайомити.
На початку Великого Посту 1973 року мене попросили взяти участь у митрополичій богослужбі у Троїцькому соборі замість Іншого семінариста, що захворів. Звичайно, це сталося тому, що Валерій, який був субдияконом у митрополита, вже розповів йому про мене. Моє приближення до митрополита повинно було мати якісь підстави. Такою підставою був, власне, оцей випадок.
З цього часу я ввійшов в оточення митрополита надовго. Спочатку до мене «приближенные» митрополита відносились холодно, адже ж я був перший «хохол», що перебував у такій повсякденній близькості до нього, тим більше, що у цю свиту в основному вбиралися семінаристи-ленінградці, але з часом наші відношення налагодилися і ми всі разом творили чудовий зіграний колектив.
Моїм обов’язком було носити свічку під час митрополичих богослужб, і тому мені приходилося їздити разом з Іншими піддияконам досить часто у різні міста і села Ленінградської й Новгородської обпасти, де були діючі храми і де митрополит Никодим відпраляв богослужби. Деколи приходилося їздити в Москву, виконуючи різні доручення митрополита.
Хто ж такий митрополит Никодим? За час мого знайомства з ним, я можу сказати, що це була людина широких поглядів, великої ерудиції, прекрасний історик, знавець літургіки, практик-дипломат, і в той же час добра, співчутлива, милосердна й дуже проста в співжитті людина. Спочатку ми вивчали одне одного, а скоріше всього він мене. Так продовжувалося деякий час.
Митрополит мав звичай, а краще сказати обов’язок, що йому приписав лікар, здійснювати вечірні моціони. У нього було хворе серце. Він переніс був уже декілька інфарктів міокарда. Йому часто робили кардіограму. Кожен із приближених до нього мав обов’язок носити зі собою нітрогліцерину, щоб негайно поспішити з допомогою на випадок серцевого приступу. Тому митрополит Никодим ніколи не йшов сам на прогулянку, але брав когось зі собою.
Одного разу митрополит Никодим і мене запросив на прогулянку. Я вже тепер докладно не пам’ятаю всієї розмови, досить того, що вона не була вимушеною, проходила плавно, торкалася перш усього мене, моїх плянів на майбутнє. Митрополит багато розпитував про релігійне життя Галичини, спитав, між іншим, звідки я знаю священика Політила. Коли я йому пояснив, що наше знайомство – чиста випадковість, митрополит заспокоївся. Гадаю, що він Політилові не дуже довіряв, може мав для цього якісь свої підстави, адже ж митрополит Никодим був винесений по ієрархічній драбині Російської Православної Церкви високо і бачив далеко.
У майбутьньому митрополит часто брав мене на «спацер».
– Підем гуляти, Міша – любив він говорити.
Поступово, під час цих бесід на свіжому повітрі, митрополит відкривав свої справжні погляди. Ця людина містила в собі неабияку відвагу і сміливість, щоб іти на таку ризику: довірятися у своїх думках іншому. Адже ж на моєму місці міг бути, наприклад, якийсь кар’єрист, що міг використати митрополита, як трамплін, або ще гірше каґебіст. Я, здається, йому про це одного разу навіть сказав, та він відповів, що має особливіше відчуття щодо людини. Зрештою, як гадаю, він не дуже піклувався про самозбереження і цей інстинкт, що притаманний живій людині, був у нього атрофований, адже ж він був на такій висоті, коли всі оточуючі люди видаються маленькими й нешкідливими. Можливо, він відчував, що жити йому прийдеться недовго.
Які ж були погляди митрополита Никодима? Безперечно, його погляди були католицькими. Вони дуже нагадували погляди Соловйова, до речі, портрет цього російського філософа постійно висів у кабінеті миторполита. Найбільшу симпатію митрополит мав до Папи Йоана XXIII, кардинала Тіссерана, митрополита Андрея Шептицького і до монахів-Єзуїтів, монаші Устави яких митрополит постійно возив із собою у портфелі-«сундучку» і постійно їх перечитував. Духовність Ігнатія Лойоли митрополит Никодим уважав найбільш практичною, раціональною й ефективною.
Одного разу митрополит сказав мені:
– Ти знаєш, Міша, я колись також був звичайним російським попом, з довгим волоссям і в шкіряних чоботях. Але коли я почав писати дисертацію про папу Йоана XXIII, то я зрозумів, що дійсне християнство не на тому полягає.
Митрополит Никодим дуже симпатизував галичанам-католикам і вболівав над їхньою долею, та, на жаль, нічим допомогти він не міг. Він високо ставив діяльність митрополита Андрея Шептицького, цінив ширину його поглядів, дипломатичний талант, а особливо те, що Кир Андрей зробив для Росії.
– Ти знаєш, Міша, коли б митрополит Андрей не вмер передчасно, то він спас би греко-католиків українців від православ’я. При його гнучкості й ширині поглядів він міг договоритися зі Сталіном щодо легального існування Католицької Церкви на Західній Україні.
Митрополит Никодим теж цінив українців і за те, що вони в основному постачали кадрами Православну Церкву. Особливо ж митрополит любив слухати українські коляди та любив український спів взагалі.
Митрополит Никодим у процесі наших бесід розпитував про мої пляни на майбутнє. А коли довідався, що я маю бажання бути монахом-священиком, став уділяти мені ще більше уваги, накреслюючи передо мною мій можливий майбутній шлях, а саме, стати викладачем у духовних школах, а відтак і єпископом.
Я тоді тільки смутно здогадувався, що така духовна кар’єра вимагає якогось компромісу, але якого, саме, я ще точно не знав. Коли я митрополитові на це натякнув, то він сказав, що без цього компромісу в радянських умовах обійтися неможливо, що цей компроміс не є страшним і в духовному житті не пошкодить.
Митрополит Никодим трактував співпрацю з КҐБ, як необхідне зло, -якого, для збереження Церкви на легальному статусі, уникнути неможливо. Митрополит мені час від часу говорив: «Ти, Міша, у всім слухай мене, я ж все таки твій митрополит, думаю, що і я маю Духа Божого».
Митрополит Никодим був людиною, не те що роздвоєною, а навіть розтроєною. В його особі було неначе б три людини:
– Никодим як православний Митрополит леґально-зовнішний
– Никодим як патріот радянської держави леґально-зовнішний
– Никодим як переконаний католик підпільно-внутрішній
Никодим як православний митрополит офіціяльно виступав від імени Російської Православної Церкви у всіх богословських діялогах, проповідях і богослужбах.
Никодим як патріот СРСР і громадянин цієї держави представляв її інтереси, коли виїздив за кордон, а також у відношеннях Російської Православної Церкви з представниками держави. А оказом цього щирого патріотизму була його співпраця з органами КҐБ. Коли, як і в який спосіб ця співпраця його розпочалася, митрополит ніколи не розповідав. Про це можна тільки здогадуватися, досліджуючи його біографію або архів КҐБ, коли буде така можливість.
Никодим як католик за переконанням і віроємно католицький єпископ змушений був приховувати дорогі його серцю погляди і висловлював їх тільки у вузькому колі людей, яким він довіряв.
Наприклад, одного разу, коли він із семінаристами (тоді були ієромонах Маркел Вєтров, ієромонах Симон Ішунім, Ранне Олександр і я) їхав вулицями Москви в авті, зайшло питання про Непорочне зачаття Пречистої Діви Марії, то митрополит Никодим пристрасно обороняв цей католицький догмат, черпаючи докази із православних богослужбових книг, тексти яких знав напам’ять. Подібно було з питанням освячення хліба й вина під час Літургії, бо й тут митрополит притримувався зору Католицької Церкви.
Митрополит Никодим був людиною розтроєною (по-російськи, расстроєнной, звідси: расстройство) і, власне, оцей брак суцільности в його особі і був причиною його найбільших духовних хвилювань. А наслідком цього були інфаркти.
Можливо, що у майбутньому я напишу докладніші спогади про митрополита Никодима (Ротова); тут я хотів принаймні коротенько розповісти про людину, з якою мені прийшлося зустрітися і яка відіграла велику ролю в моєму житті.
Митрополит Никодим помер 5 вересня 1978 року під час авдієнції у новообраного Папи Римського Івана-Павла І, внаслідок шостого Інфаркту на 49-му році життя, помер рідкісною смертю, отримуючи розгрішення і благословення самого Папи Римського і, таким чином, утверджуючи себе остаточно як католик.
